Привіт з окупованої території

Вітаю вас, Соратники, і всіх небайдужих до гострих проблем нашого руху. Не стану висловлювати окрему подяку певним людям з усім відомих причин. Свою совість не обдуриш, кожен знає для себе – як і чим він допоміг побратимам в ув’язненні. На прохання мого друга і справді чудової людини, я взявся за написання низки статей, що стосуються відбування покарання у доволі специфічних умовах.

QpraFIEgxUwОтже, гаряче літо 2014 року, азарт в очах ув’язнених змінюється на страх, страх перед невідомим, перед тим, що дуже високі шанси ніколи не вийти на волю, залишитись в ув’язненні назавжди. В кращому випадку – бути похованим нашвидкуруч в поліетилені на тюремному цвинтарі, в гіршому випадку – залишитись лежати розірваним на відкритій місцевості до припинення обстрілів. А хто знає, коли вони закінчаться?

І лише після відносного затишшя Бога війни – артилерії – неохоче виповзуть зі своїх укриттів найнижчі в тюремній ієрархії люди і почнуть збирати рештки зк в тюремну ковдру. У цей день поранених і вбитих було небагато: один вбитий рикошетом уламка, йому зняло півголови, і один важко поранений – йому відірвало ногу, чи вижив він після цього, мені невідомо. Дрібні уламки, що люто врізалися в тіла, стали настільки звичним і буденним явищем, що їх вже не рахували і про них не говорили. Це були наслідки ракети, випущеної з РСЗВ «Град».

Розташування колонії було між двох вогнів і, волею долі, усе, що не досягало цілі, діставалось нам. Перші люди в камуфляжі і зі зброєю в руках зайшли в табір, це був ясний сонячний літній день, ніщо не віщувало біди. Пролунала команда: «Всім вийти і вишикуватись на плацу!» Ув’язнені ліниво й повільно почали виповзати зі своїх імпровізованих укриттів під пекуче сонце.
Це роздратувало «республіканських» воїнів і вони вирішили пришвидшити шикування. Розійшлися по території колонії і почали відкривати вогонь з автоматів і КК (кулеметів Калашникова) по рухомим силуетам у вікнах другого поверху бараку. Заходили в самі бараки, відкривали вогонь по стінам і підлозі. Для тих, хто ніколи не чув, як працює кулемет Калашникова у житловому приміщенні, хочу сказати, що видовище і музика, яку він видає, доволі переконливі.

За доносом адміністрації колонії, люди в формі підійшли до підвалу, де зк зробили собі міні-бункер від артобстрілів. Почали виганяти звідти всіх до решти, один солдат питає іншого: «Всі вийшли?» «Так, ніби всі» – відповідає другий. Перший дістає з розгрузки гранату Ф-1 і передає другому з командою: «Закинь в їхню клопівню». І тут потрібно віддати належне тому невідомому обманутому солдату з яскраво вираженим російським акцентом: «Я ще подивлюсь, чи не залишилось кого». Сховавши гранату до розгрузки, він не полінувався залізти у підвал і, на загальний подив, вигнати звідти ще двох зк.

Перед переляканим натовпом почали походжати винуватці ситуації. Мертву тишу порушив крик одного з них: «Телефони, суки, на плац!!! Ви коригуєте вогонь укропів по нашим позиціям! Якщо ви не викинете телефони, ми прострелимо вашому «смотрягє» ноги». Хтось з натовпу крикнув: «Та ви тільки обіцяєте!» Більшість ледве стримала сміх: так звані «блатні» давно вже не є авторитетами в очах більшості ув’язнених, але це вже окрем тема. Більшість все ж піддалась цьому тваринному страху, викинула свої телефони під ноги ополченців, були і такі «стаханівці», що знали, де ховали свої телефони інші зк, виносили і їх. Але були і ті, хто не віддав жодного. Зібравши декілька пакетів, солдати пішли за зону. Це було перше знайомство з людьми у формі, але далеко не останнє…

(с) Максимум зусиль