Привіт з окупованої території. Частина 2

Вітаю вас, маленькі поціновувачі чужих історій! Мені б хотілося, щоб, читаючи цю статтю, ви спробували поставити себе на місце тих, кому, волею долі чи якихось інших метафізичних понять, довелося відчути на собі всю безвихідь і безпорадність ситуації, що склалася. Безумовно, ви можете сказати: «Навіщо мені це? Я ніколи не опинюсь в подібних умовах, а ті, кому все ж довелося там опинитися, справедливо заслуговують на це».

3

Що ж, це ваше право. Але не забувайте про те, що ми живемо в смутні часи, коли держава проводить свідому антинаціональну політику відносно своїх громадян. Можновладці мало задумуються про вашу свободу, їм до неї немає ніякого діла. Тому візьміть на себе право вирішувати, ким бути сьогодні, а ким потрібно стати для порятунку своєї Раси завтра.

Не будемо далеко відходити від теми і продовжимо знайомити вас з бравими солдатами недореспублік.

Все те ж спекотне літо 2014-го. Неозброєним оком видно трупи солдатів, що розкладаються і змінюють колір під пекучим сонцем. Коли стихають артилерійські баталії, навіть бродячі пси відвертають від них свої носи, але деякі все ж розтягують окремі людські кінцівки. Кому знати? Можливо, цей солдат загинув не так давно і ще не встиг дійти до кондиції перших. З настанням темряви, можливо, його й заберуть бойові товариші, але нам до цього вже немає ніякого діла.

В рупор звучить звична для вечірнього табору команда – «В колонії відбій! Всім засудженим покинути локальні сектори!» В такі моменти багато хто думає про те, що нарешті закінчився ще один день, такий схожий на тисячі попередніх, а отже, зменшився й термін. Але в той незвично тихий вечір подібні думки були порушені влучанням у крону дерева 152-мм снаряду. Я не можу передати вам усієї повноти відчуттів, коли в ста метрах від тебе лягає подібний снаряд. Ти просто не встигаєш зрозуміти, живий ти чи вже мертвий, в гіршому випадку поранений, на долю секунди ти випадаєш з навколишньої дійсності. Уже потім до тебе повертається холодний розум, частково слух і усвідомлення того, що саме час знайти укриття від уламків, які жадібно шукають тебе. Почалась миттєва паніка, люди біжать хто куди, і головне – не піддатися загальному хвилюванню. Взяти над собою волю і допомогти піднятися декільком бідолахам. Далі прилетіли міни з 82-го. Більшість, подібно кротам, сидять під землею і чекають закінчення прямих влучань в зону, щоб мати можливість повернутися до бараків, де більш-менш терпимі побутові умови.

Наступного ранку в зону зайшло троє озброєних ополченців і дали команду до загального збору на плацу. «Укропи вчора вночі обстріляли вас, вони готують великий наступ, скоро по вам будуть працювати ГРАДи. Відповідно, якщо ви не хочете зажмуритися тут, пишіть заяви про добровільний вступ в ряди ополчення.  Ми за вас поклопочемось і упродовж трьох днів виведемо вас». Тут складно сказати, що рухало масою під час написання цих папірців – довгоочікувана свобода, страх бути вбитими чи ватні погляди. В останньому особисто я сумніваюсь, оскільки жоден з них не готовий віддати своє нікчемне життя заради неорадянських цінностей.

Щоб скрасити час очікування, поки пишуться заяви, ці троє вирішили зазирнути до таборової еліти, так званих «блатних». Ті ж, в свою чергу, дуже гостинно зустріли гостей з АК на перевіс. Щоб максимально догодити їм, вони не пошкодували для них своєї сокровенної наркоти. Судячи з усього, вони не розрахували потрібну дозу і одному з «воїнів» вкололи забагато. Йому миттєво стало зле і його обм’якле тіло понесли до санчастини, яка виявилась зачиненою.

Але черга, випущена з АК, усуває будь-які перепони, будь то жива сила, або ж навісний замок. Поки «експерти»-наркологи шукали потрібні препарати для нейтралізації зілля в крові, один з сепарів, скаженіючи, пересмикнув затвор і зі скляним поглядом почав верещати: «Що ви йому вкололи, суки?!! Та я вас усіх…» – на цій незакінченій фразі його голос заглушила безладна стрілянина з АК по ногам зівак, що тікали.

«Пораненого» ін’єкцією, що ледь не стала для нього останньою, «воїна» все ж врятували і, забравши заяви, поспіхом вийшли за зону. Наступного дня, в оточенні особистої охорони у вигляді п’ятнадцяти озброєних людей, нас відвідав комендант одного з сусідніх міст з  позивним «Жук», сказавши наступні слова: «Ті троє, що заходили до вас вчора, взяті під варту, вони самі відкрили по вам вогонь з мінометів, щоб налякати. Тим самим вони кидають тінь на ДНР в цілому. У мене особистий наказ від Стрелкова – без особливих розпоряджень ув’язнених в ряди ополченців не брати. А будь моя воля, я би вас всіх, тварі, під автомати поставив!!» На питання одного з натовпу зк – «Як же так? Ми ж за вас! Ми люди Донбасу» – пролунала відповідь: «Ви х*ї на блюді, а не люди! Заткнися, сука, або я тобі зараз особисто зроблю дірку в твоїй башці! Мені абсолютного нічого не коштує вивести тебе за зону і жмуранути при спробі втечі». Наостанок були дані короткі інструкції слухатись адміністрацію, не намагатися тікати, оскільки все за межами зони заміновано і повно снарядів, що не розірвалися. «Не підірветесь, так ми самі пристрелимо втікачів, суд і покарання будуть на місці». Потім послідувало церемоніальне спалення написаних заяв і загін людей в бараки, наче стадо баранів. На цьому я завершую опис двох днів ув’язнення в дуже специфічних умовах і друге знайомство з людьми у формі по той бік фронту.  Р.S. Третє знайомство буде найбільш вражаючим і незабутнім для тих, кому пощастило тоді залишитися в живих…

(с) Максимум зусиль