Процес столітньої давнини нагадує сучасність

Розмова з Денисом Поліщуком, координатором Національного центру правозахисту.

12

Чим сьогодні живе Національний Центр Правозахисту, чи можна провести якісь проміжні підсумки роботи? Адже ми дуже часто чуємо про успішність реформи в поліції, реалізується судова реформа. Як правозахисники можуть оцінити данні зміни.

– На сьогодні Національний Центр Правозахисту працює в трьох напрямках: моніторинг місць позбавлення волі, реформування законодавства, дієва декомунізація. Можна підбити проміжний підсумок роботи нашої організації. Окрім створення та лобіювання законопроектів “День за два” та “Про амністію у 2016 році”, які допомогли десяткам тисяч громадян, нами перевірені пенітенціарні установи в чотирнадцяти областях України. Окремим здобутком можна вважати безпрецедентний процес покликаний на усунення тоталітарного спадку. Силами організаціями було офіційно розпочате розслідування проти живого офіцера КГБ, який дотичний до терору проти українського населення.

Стосовно успішності реформування можна говорити багато. Як позитивні факти так і негативні. Варто пам’ятати. Поліція, суди, державні установи є частиною суспільства. Працівники цих установ є звичайними громадянами. Чим вища правосвідомість суспільства, обізнаність в правах та обов’язках тим ефективніша буде кожна реформа. Але навіть з врахуванням цього, необхідно зважати, що процес реформування тривалий. Хоча як певні конкретні проміжні точки та індикатори змін є розгляд кримінальних проваджень. Судячи зі справи по розслідуванню вбивства Олеся Бузини, реформа в поліції та судовій системі не відбулася. Стандарти фабрикування часів Віктора Януковича нікуди не зникли.

Які головні проблеми? Що потрібно зробити у першу чергу, щоб закон був одним для всіх.

– На мою думку, однією з головних проблем є відсутність усвідомлення закону та відповідальності перед ним громадян. Одні перебільшено бояться його, а інші відверто саботують. Причиною цього є тоталітарне комуністичне минуле. Українська нація досі відходить від наслідків тієї анти-людської доби. Якщо не надати належну правову оцінку злочинам працівників радянських каральних органів, наші правоохоронці та спецслужби будуть нехтувати законом знову і знову, а звичайні громадяни боятися кожного поліцейського.

Комуністичний режим засуджений на рівні націонал-соціалістичного. Представники останнього були покарані після Нюрнберзького процесу, представники першого безкарні та становлять загрозу у відновленні тоталітарного режиму. Окремо взяту людину можна пробачити. Але пробачити систему, яка знищила мільйони українців неможливо. Безкарність минулого породжує злочини теперішнього.

Добившись справедливості по відношенню до злочинців які вчиняли терор під час СРСР, зможемо застерегти сучасну владу України у вчиненні протиправних дій щодо власного народу. Повернувшись у минуле та засудивши винних, зможемо побудувати українське громадянське суспільство.

Право – це не тільки закони, це правова культура, що потрібно робити для підвищення правової культури?

– Підвищення правової культури є одним з пріоритетів діяльності Національного Центру Правозахисту. В дві тисячі вісімнадцятому році ми запланували провести ряд заходів з підвищення правосвідомості. Інноваційний для України курс лекцій в місцях позбавлення волі. Організація та проведення всеукраїнських форумів для молоді. Нами в дві тисячі сімнадцятому році проведена робота направлена на підвищення правової культури, громадської активності, соціальної відповідальності, громадянської позиції. В результаті ми співпрацювали як з державними так і громадськими організаціями. Організовували лекції для студентів, військових, ув’язнених, поліцейських, школярів, держслужбовців.

Одним з елементів діяльності Національного Центру Правозахисту є висвітлення злочинів репресивного апарату КГБ та радянської влади загалом. На якому етапі справа Бориса Стекляра?

– Досліджуючи репресії минулих днів зрозумів, що актуалізації проблематики політичних переслідувань минулого століття замало для її вирішення. Репресії минулих днів та правове свавілля сучасності міцно тримаються одне одного.

Ініціювавши розслідування за фактом вбивства українського художника Ніла Хасевича та двох його побратимів групою чекістів на чолі з капітаном Борисом Стекляром, в Україні розпочався безпрецедентний процес. У квітні місяці Генеральна прокуратура розпочала досудове розслідування за фактом умисного убивства в 1952 році співробітниками держбезпеки українських повстанців у Рівненській області.

Сьогодні силами нашої організації знайдена потерпіла сторона, рідна людина Ніла Хасевича. Слідство її офіційно визнала стороною процесу. Наразі паралельно проводимо розслідування, збираємо докази та документи. Готуємо матеріали для подання до суду.

Я вважаю, що кожний вчинок має власну назву. Вбивство завжди лишається вбивством, злочин проти народу лишається злочином. Для української системи це унікальний процес. Із погляду нормативно-правової бази, це дозволить удосконалити законодавство. Для суспільства – можливість остаточно позбутися радянських стереотипів. Адекватний погляд на історичні події зруйнує один із плацдармів Російської Федерації в гібридній війні проти України.

Борис Стекляр живий офіцер КГБ, заслужений розвідник, має чисельні державні українські нагороди, ставився в приклад сучасним співробітникам СБУ. Під час судового процесу матиме унікальну можливість пояснити свої вчинки. Це дасть нам змогу краще зрозуміти методи та форму каральної радянської системи.

Закон України офіційно засуджує радянський режим та його представників. Попри це, окрім формального засудження тоталітарної епохи, українська влада не зробила, навіть, найменших кроків до фактичного засудження її представників. Жодного судового процесу над організаторами репресій, які тривали аж до 1991 року так і не було проведено. Україна у цьому плані пішла шляхом країн СНД. Злочини, які не мають терміну давності — вбивства, тортури, у нас прийнято не згадувати, комуністичне минуле ототожнювати з прогресом.

У Європі, наприклад, підхід до цього питання кардинально відрізняється. Західний світ чітко усвідомив — безкарність породжує безчинства. Учасники каральних операцій, які здійснювали політику державного терору, що характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств отримали свої вироки.

Знаю, що твій дід був одним з репресованих під час проведення «польської операції», розкажи детальніше про історію своєї родини?

–  По лінії мами я маю польське коріння. Мої предки жили в Києві. Прапрадід Вержбицький, прадід Попель, дід Мірошниченко, батько Поліщук. Я почав досліджувати історію Вержбицького В’ячеслава Миколайовича. Заарештований в одна тисяча тридцять восьмому році, обвинувачений за участь в антирадянській організації. Ув’язнений в Лук’янівській тюрмі. Не дивлячись на своє польське походження, вважав себе українцем. Згодом на допитах зізнався, що був завербований в польську націоналістичну контр-революційну організацію, а саме Польська організація військова, яка діяла з одна тисяча двадцять п’ятого року. Слідство тривало менше року, в результаті розстріл та конфіскація майна. Рідним повідомили, що присудили десять років суворої ізоляції. Справу припинили після смерті Йосипа Сталіна. В матеріалах справи відсутні докази окрім свідчень прапрадіда та інших учасників процесу. Я продовжую дослідження цього питання.

Процес столітньої давнини нагадує сучасність. Будучи незаконно ув’язненим в Лук’янівській тюрмі, я особисто бачив подібні людські долі. Люди роками ув’язненні без вироку, суди не розглядають справу, докази фабрикуються, чинитися моральний та фізичний тиск. Саме безкарність представників правоохоронних органів та спецслужб, червоною ниткою просочується через сторінки історії. Наша мета покласти цьому кінець та не дати жодного шансу відродженню більшовизму.

Jevgenij Bilonozhko, Marian Panic – Polonews


Denis Polishchuk: Procesy sprzed stulecia przypominają obecną sytuację w sądownictwie.

Narodowe Centrum Praw Człowieka jest inicjatywą, która zjednoczyła ludzi oraz organizacje działające na rzecz praw człowieka nie będące związane z partiami politycznymi. Centrum pomaga uczestnikom wojny z Rosją, aktywistom politycznym, ofiarom bezprawnych działań organów ścigania. Dziennikarze Polonews postanowili zapytać Denisa Polishchuka — jednego z koordynatorów organizacji, który na własnej skórze doświadczył jak wygląda władza sądownicza na Ukrainie — czym żyje obecnie Narodowe Centrum Praw Człowieka oraz jak dziś wygląda ukraiński wymiar sprawiedliwości.

Często słyszymy o sukcesie reformy w policji, wdrażana jest też reforma sądownictwa. Jak mogliby to ocenić obrońcy praw człowieka?

— Obecnie Narodowe Centrum Praw Człowieka działa w trzech obszarach: monitorowanie miejsc pozbawienia wolności, reforma ustawodawstwa, skuteczna dekomunizacja. Tak, możliwe byłoby już jakieś wstępne podsumowanie pracy naszej organizacji. Oprócz tworzenia i lobbowania projektów ustaw w rodzaju “Dzień za dwa” czy “Amnestią w 2016 roku”, które pomogły dziesiątkom tysięcy obywateli, skontrolowaliśmy instytucje penitencjarne w czternastu obwodach Ukrainy. Za szczególne osiągnięcie można uznać bezprecedensowy proces, którego celem była walka z totalitarnym dziedzictwem. Władze oficjalnie rozpoczęły dochodzenie w sprawie żyjącego jeszcze funkcjonariusza KGB powiązanego z terrorem wobec ludności cywilnej.

O sukcesie reform można by mówić wiele. Zarówno o faktach pozytywnych, jak i negatywnych. Warto o tym pamiętać. Policja, sądy, instytucje państwowe stanowią integralną część społeczeństwa. Ludzie zatrudnieni w tych instytucjach są zwykłymi obywatelami. Im wyższa świadomość prawna społeczeństwa, im wyższa świadomość praw i obowiązków, tym skuteczniejsza będzie każda reforma. Ale nawet biorąc to pod uwagę, należy mieć świadomość, że proces reformowania jest długi. Jako konkretne pośrednie punkty i indykatory owych zmian można rozpatrywać kwestie związane z postępowaniem karnym. Sądząc na przykładzie śledztwa w sprawie zamachu na Olesia Buzynę, to widać wyraźnie, że reforma policji i systemu sądowniczego nie została przeprowadzona. Standardy ery Janukowycza bynajmniej nie zniknęły.

Jakie są główne problemy? Co należałoby zrobić jako pierwsze, aby prawo było jedno dla wszystkich.

— Moim zdaniem jednym z głównych dziś problemów jest brak świadomości prawa i odpowiedzialności obywateli. Jedni odczuwają jakiś przesadny strach przed nim, inni zaś otwarcie go sabotują. Przyczyna leży w totalitarnej komunistycznej przeszłości. Naród ukraiński wciąż jeszcze nie może się otrząsnąć ze skutków tego nieludzkiego okresu jego dziejów. Jeśli nie zapewnimy właściwej oceny prawnej w stosunku do zbrodni popełnionych przez sowieckie organy ucisku, nasze służby ochrony prawa oraz służby specialniebędą ignorować prawo raz za razem, a zwykli obywatele będą się bali każdego policjanta.

Reżim komunistyczny został potępiony na równi z narodowo-socjalistycznym. Przedstawiciele tego ostatniego zostali osądzeni i ukarani w procesie norymberskim. Natomiast przedstawiciele tego pierwszego pozostali bezkarni, co stanowi poważne zagrożenie nawet powrotem reżimu totalitarnego. Pojedynczej osobie można, owszem, wybaczyć, ale odpuszczenie systemowi, który wymordował miliony Ukraińców, nie jest niemożliwe. Bezkarna przeszłość rodzi zbrodnie współczesności.

Dobiwszy się sprawiedliwości w stosunku do przestępców, którzy realizowali terror w czasach sowieckich, będziemy mogli ostrzec obecną ukraińską władzę przed stosowaniem bezprawnych działań przeciwko własnemu narodowi. Spoglądając w przeszłość i osądzając należycie winnych, uda nam się zbudować ukraińskie społeczeństwo obywatelskie.

Prawo to nie tylko samo prawo, to również kultura prawna. Co należałoby uczynić, aby wzmocnić kulturę prawną?

— Zwiększenie kultury prawnej jest jednym z priorytetów Narodowego Centrum Praw Człowieka. W roku 2018 planowaliśmy przeprowadzić szereg działań mających na celu zwiększenie świadomości prawnej. Na przykład innowacyjne kursy edukacyjne w ukraińskich zakładach penitencjarnych. Albo organizacja i prowadzenie ogólnonarodowych forów dla młodzieży. W roku 2017 nasze działania miały na celu podniesienie kultury prawnej i wzrost aktywności społecznej, zaszczepienie poczucia odpowiedzialności i wzmocnienie postaw obywatelskich. W rezultacie współpracowaliśmy zarówno z organizacjami państwowymi, jak i pozarządowymi. Organizowaliśmy wykłady dla studentów, wojskowych, więźniów, policjantów, dzieci w wieku szkolnym i urzędników państwowych.

Jednym z obszarów działalności Narodowego Centrum Praw Człowieka jest ujawnianie przestępstw represyjnego aparatu KGB i rządu radzieckiego w ogóle. Na jakim etapie jest sprawa Borysa Stekliara?

— Badając represje z minionego czasu, zdałem sobie sprawę, że sama aktualizacja problematyki prześladowań politycznych poprzedniego stulecia jeszcze nie wystarczy, aby to rozwiązać. Tamte represje z przeszłości i prawna swawola w czasach obecnych są ze sobą powiązane i trzymają się mocno.

Wraz z rozpoczęciem śledztwa w sprawie morderstwa ukraińskiego artysty Nila Hasewicza i dwóch jego kolegów, dokonanego przez grupę czekistów pod wodzą kapitana Borisa Stekliara, na Ukrainie rozpoczął się bezprecedensowy proces. W kwietniu Prokuratura Generalna wszczęła też przedprocesowe dochodzenie w sprawie umyślnego zabójstwa ukraińskich powstańców w roku 1952 w obwodzie rówieńskim, dokonanego rękami funkcjonariuszy państwowej służby bezpieczeństwa.

Dzisiaj dzięki staraniom naszej organizacji odnaleziono krewnego Nila Hasewicza, który może reprezentować stronę pokrzywdzonego. W śledztwie uznano go oficjalnie za stronę procesu. Obecnie prowadzimy dochodzenie równolegle, gromadząc dowody i dokumenty. Przygotowujemy materiały w celu przedłożenia ich sądowi.

Uważam, że każdy uczynek ma swoją własną nazwę. Morderstwo jest zawsze morderstwem, zbrodnia przeciwko narodowi pozostaje zbrodnią. Dla systemu ukraińskiego jest to unikalny proces. Z punktu widzenia ram prawno-normatywnych pozwoli to udoskonalić nasze prawodawstwo. A dla społeczeństwa oznacza to możliwość ostatecznego pozbycia się sowieckich stereotypów. Właściwy pogląd na wydarzenia historyczne zlikwiduje jeden z przyczółków Federacji Rosyjskiej w jej hybrydowej wojnie przeciwko Ukrainie.

 

Boris Stekliar jest żyjącym oficerem KGB, zasłużonym zwiadowcą, posiada wiele państwowych ukraińskich nagród, był stawiany jako przykład dla współczesnych pracowników SBU. Podczas procesu będzie miał niepowtarzalną okazję wyjaśnić i wytłumaczyć swoje uczynki. To pozwoli nam lepiej zrozumieć metody i charakter sowieckiego systemu karnego.

Prawodawstwo Ukrainy oficjalnie potępia reżim sowiecki i jego przedstawicieli. Mimo to, poza formalnym potępieniem epoki totalitarnej, władze ukraińskie nie podjęły dotąd najmniejszych nawet kroków, aby skutecznie potępić ich funkcjonariuszy. Dotąd nie były prowadzone żadne sądowe procesy przeciwko organizatorom represji sprzed 1991. W tym zakresie Ukraina poszła drogą krajów tzw. WNP. O zbrodniach, które nie mają okresu przedawnienia: morderstwa, tortury, u nas przyjęło się nie mówić i o nich nie wspominać, a tamta komunistyczna przeszłość utożsamiana jest nawet z postępem.

A na przykład w Europie podejście do tej kwestii jest zasadniczo odmienne. Świat zachodni wyraźnie zdaje sobie sprawę, że bezkarność rodzi bezczynność. Uczestnicy akcji karnych w służbie terroryzmu państwowego, które charakteryzowały się licznymi naruszeniami praw człowieka w postaci pojedynczych i masowych zabójstw, otrzymali tam wyroki.

Wiem, że twój dziadek był jednym z represjonowanych podczas “Operacji polskiej”. Opowiedz mi więcej o historii swej rodziny?

Po kądzieli mam polskie korzenie. Moi przodkowie mieszkali w Kijowie. Pradziadek Wierżbicki, dziadek Popiel, dziadek Miroszniczenko, ojciec Poliszczuk. Zacząłem badać historię Wiaczesława Wierżbickiego. Aresztowany w roku 1938, oskarżony za udział w organizacji antysowieckiego. Uwięziony w więzieniu Łukjanowskim. Mimo polskiego pochodzenia uważał się za Ukraińca. Później, podczas przesłuchania przyznał, że został zatrudniony w polskiej nacjonalistycznej kontrrewolucyjnej organizacji, a mianowicie Polskiej Organizacji Wojskowej, która działała od roku 1925. Dochodzenie trwało krócej niż rok a jej rezultatem było rozstrzelanie i konfiskata mienia. Krewni zostali poinformowani, że został skazany na 10 lat ścisłej izolacji. Sprawa została zamknięta po śmierci Stalina. W materiałach dotyczących sprawy nie ma dowodów innych niż zeznania pradziadka oraz innych interesariuszy procesu. Nadal badam tę kwestię.

Powiem wprost: „Proces sprzed stulecia jakże przypominający teraźniejszość”. Będąc bezprawnie więzionym w Łukjanowskim Więzieniu, osobiście widziałem podobne ludzkie losy.

 

Ludzie są skazywani na lata więzienia, sądy nie podejmują sprawy, dowody są fabrykowane, wywierana jest moralna i fizyczna presja. Ta bezkarność przedstawicieli organów ścigania i służb specjalnych przecieka czerwoną strużką przez karty naszej historii. Naszym celem jest położyć temu kres i nie dać szansy na odrodzenie się bolszewizmu.

Jevgenij Bilonozhko, Marian Panic – Polonews