Замкова виправна колонія (частина 2)

Керівництво в’язниці не втрачає надію довше поводити нас довкола. Поряд з нами з’являється все більша кількість працівників, які бажають з нами поспілкуватись. Але поки ми не розуміємо, до чого це, і навіть раді такій увазі.

photo_2017-08-17_09-55-48

Колонія чи курорт?

І ось ми наближаємося до будівлі з засудженими заради якої ми подолали цей нелегкий шлях. Рядовий працівник нервово всміхається і відкриває залізні сині двері з вивіскою “Сектор максимального рівня безпеки для тримання осіб засуджених до довічного позбавлення волі”.

photo_2017-08-17_09-55-50

Зненацька на шляху з’являються нові незнайомі нам працівники. Ті вправно заговорюють нам зуби і переконують, що ми маємо побачити спочатку найголовніше – ремонт найстарішого корпусу. Ми не встигаємо оговтатись як вже йдемо напіврозваленими коридорами.

photo_2017-08-17_09-55-52

– Ось тут переступайте. Бо може вдарити струмом, – попереджує нас один з працівників, а позаду чуємо незрозумілі смішки інших.

Ми щиро здивовані тим, як довго нам показують голі стіни та ще й з таким ентузіазмом про це говорять. Адміністрація не втрачає можливості та хизується “правильним розподілом бюджету”.

photo_2017-08-17_09-55-54

Деінде зустрічаємо ув’язнених, які роблять тут ремонт. Дехто з них встигає з нами поговорити і звісно ж розхвалюють умови утримання. Вони хвилюються, ніяковіють та відводять очі, а адміністрація пронизує їх поглядом.

Ми вже напружені, намагаємось читати між рядками, а працівники наступають нам на п’яти і не відходять навіть на півметра. Зненацька, я вперше відчуваю потужний психологічний вплив і почуваю себе злісним правопорушником. Лячно! Відганяю навіяні думки.

Ув’язненні, що працюють будівельниками, запрошують нас подивитись їх камери. Це особливі камери “для слухняних”, вони схожі на повноцінні помешкання звичайних гастрабайтерів.

photo_2017-08-17_09-56-00

photo_2017-08-17_09-55-58

photo_2017-08-17_09-55-56

А в сирому та вологому коридорі зі стіни на мене дивиться та сама “Мона Ліза” в авторській інтерпретації.

– У нас тут власний Да Вінчі. Коли мають вільний час, дозволяємо трохи помалювати, – дивуються з мого інтересу до тюремного живопису працівники.

photo_2017-08-17_09-56-03

 

Рибне правило: їдальня там, де чутно запах смаженого пеленгасу

photo_2017-08-17_09-56-05

Поряд відчуваю запах смаженої риби, негайно вирушаємо у цьому напрямку. Ніс приводить нас у їдальню, де зараз вже годують ув’язнених.

photo_2017-08-17_09-56-21

 

Перевіряємо холодильник із харчовими зразками, – тут немає стікерів. Працівники просять “повірити на слово, – все сьогоднішнє”, ми звісно не погоджуємось. До того ж, по сусідству розляглось дві заморожені курки, які хочуть дружити з відкритими зразками масла. Вимагаємо змінити їй місце проживання, у відповідь чуємо чергові смішки.

photo_2017-08-17_09-56-16

photo_2017-08-17_09-56-14

 

Квашений буряк чекає на вечерю, але вже пахне несмачною кислинкою і я не вірю, що це можна комусь вживати в їжу. Чищена картопля приймає ванну (дуже дивна практика в українських колоніях) і після обіду піде на пюре.

photo_2017-08-17_09-56-35

photo_2017-08-17_09-56-32

photo_2017-08-17_09-56-07

 

 

 

За найкращими італійськими традиціями, в Замковій колонії самостійно виготовляють пасту, або як її тут звуть “вермішель”. Брудне приладдя доживає свого віку, але поки ще готує ось такі макаронні вироби.

photo_2017-08-17_09-56-09

photo_2017-08-17_09-56-30

 

 

Окрім свіжозамороженої риби та курятини, ми зустріли тут елітні сорти м’яса. Ще живі вони тут розводяться в сушених яблуках. Але нас упевнюють, що це “мушка, пил, ниточка”, прямуємо далі.

photo_2017-08-17_09-56-18

photo_2017-08-17_09-56-23

 

 

 

По який бік ґрат живе повага: втрата меж та порушення прав

photo_2017-07-20_23-22-27-1024x662

 

 

Наступні години моніторингової місії Національного центру правозахисту ми проводимо з засудженими, яким винесли вирок “довічне позбавлення волі”. Вперше за весь час перевірок з нами мають бажання спілкуватись майже в кожній камері. Тим часом, працівників навколо нас більшає, але ввічливості з їх боку – дедалі менше. Обличчя супроводу постійно змінюються. Адміністрація навмисно дихає нам у шию та заглядає в наші записи, підслуховує особисті розмови і не дозволяє підійти до тієї чи іншої камери. Але обмеження стосуються не лише нас, – працівники безрозсудно та без будь-яких пояснень відмовляють ув’язненому в аркуші чистого паперу після особистої розмови з представниками перевірки. Лише згодом ми усвідомили, що це звичайний спосіб психологічного тиску на території Замкової. До того ж, як виявилось, не лише для засуджених.

– Дайте хоча б вдихнути, відійдіть на крок – прошу я адміністрацію Замкової, але реакція відсутня.

Тим часом, засуджені жаліються на порушення з боку адміністрації. А те, що відбувається в межах Замкової виправної колонії за словами ув’язнених більш схоже на дешевий фільм з найгострішим сюжетом. Втім, нахабні чоловіки у формі відмовляються пояснювати причини порушень, палять посеред коридору у нас за спиною, регулярно глузують з ув’язнених, відвішують хамовиті репліки в бік моніторингової місії та безпосередньо обговорюють її представників в нашій присутності. Хіба це не свідчить про низьку культуру та неналежну компетентність керівництва та працівників установи?

Ми здивовані та, навіть, збентежені поведінкою керівництва виправної колонії, але я встигаю записати діалоги з ув’язненими. Аби точно відтворити почуте, процитую їх:

– Я визнаю свою вину, і я опинився тут за свої вчинки. Але хіба це дозволяє комусь обмотувати ганчіркою кийок та бити мене ним? Були і синці, але кому і що тепер я доведу? – перед нами стоїть, на перший погляд, адекватний молодий чоловік.

Він говорить з нами відверто під час діалогу тет-а-тет ледь визираючи з-за “клітки”.

photo_2017-08-17_09-56-28

 

– Схоже, що листи від мене не доходять в вищі органи, можливо вони не виходять за межі колонії. Допоможіть, будь ласка! – продовжує він, тримаючи в руках вщент списані аркуші.

Адміністрація дуже напружено відкривала його камеру за нашим проханням, а потім знехотя все ж вивела на особисте спілкування. І хоча ув’язненні знаходились за гратами, склом, працівники намагались будь-яким чином втрутитись у їх приватність: підслуховували нашу розмову під дверима, опирались проханням залишити нас, відмовлялись хоча б прикрити двері. Невже їм дійсно є чого боятись чи приховувати? Нас без сумнівів це зацікавило…

Нашу увагу привернув ще один засуджений. Він просив про розмову та благав про допомогу, а тим часом працівники Замкової стояли в кроці від нас та дозволяли собі потішатися з ув’язненого.

– Ви щось знаєте про засудженого Петрова (прим.авт. – всі імена змінені для конфіденційності та безпеки ув’язненого)? – запитуємо ми у сусідів цього чоловіка.

– Я часто чую як двері його камери відкриваються, а потім крики та глухі звуки, ніби хтось б’є по підлозі. Він лише здається дивним, насправді він нормальний. Його просто доводять до такого стану, – розказують нам у відповідь.

Неодноразово засуджені жаліються на доступ до всесвітньої мережі, обмеженні телефонні дзвінки, примусове голосування.

photo_2017-08-17_09-56-37

 

– Два рази в тиждень дають подзвонити близьким. Доступ до Інтернету півгодини на тиждень. А коли були вибори, то всіх змушували голосувати за одного кандидата. Хіба це не порушення наших яких-не-яких прав? – не втомлюючись, повторюють засуджені.

Найгірше, що нам доводиться чути в межах Замкової колонії звучить з уст засуджених без жодного остраху:

– Краще б вже залишили смертну кару. Ось так мучитись…ліпше вже закінчити це все, померти.

photo_2017-08-17_09-56-25

 

Наприкінці перевірки ми прямуємо на виробництво, де просимо показати відповідні документи контролю та обліку праці засуджених. Втім, знову чуємо чергові смішки та образи. Декілька засуджених намагаються відвести погляд, а дехто набрався сміливості та навпаки заглядає в очі, – ніби просять зрозуміти це мовчання. Ми розуміємо…

photo_2017-08-17_09-56-39

Насамкінець, керівництво Замкової відмовилося провести нас за межі колонії. Ми самостійно прямуємо до виходу і розуміємо, що це лише початок. Далі буде…

Пасічна Анастасія