Бажання бути почутим

Живемо в країні, в якій від тюрми і суми ніхто не застрахований. Особистість захищена тільки на папері. Хотілося б мати в якості арбітра, не тих суддів, яких і язик не повернеться назвати суддями, і чиновників, які, з незрозумілих причин, займають крісла і кабінети, а – громадськість. Народ, який висловив би свою точку зору на дії і вчинки людей, опинившихся в неволі з одного боку і співробітників адміністрації Бориспільської виправної колонії, всевладних і всезнающих, з іншого боку.

Запрошуємо до пекла на землі – БВК 119. Перш за все, вас попросять прибрати автозак. Застосовуючи в основному ті слова російської мови, за які на волі, якщо не дай Бог почує міліція, то посадять на п’ятднадцять діб. Якщо ви відмовляєтеся, то діб п’ятнадцять діб карцеру, ви вже спокійно заробили.

11695475-vector-signature-fictitious-autograph-on-white

Після ведуть на обстеження до лікаря. На свободі я часто відвідував лікарів. Лікарі в тюрмі – це інша «масть». З піною біля рота будуть доводити всім і вам в тому числі, що ви симулюєте. Обманюєте всіх своїми уявними хворобами. Вони дали не клятву Гіппократа, а клятву адміністрації колонії, покривати її завжди і у всьому. Не помічати побитих людей, синців і саден, від ніг і рук співробітників адміністрації.

Розповім про лікаря, якого знаю особисто. Цей служитель Гіппократа береться визначити кардіологічне захворювання, від однієї розмови з хворим і тут же визначить, що кандидат медичних наук і заслужений лікар України, старший лікар поліклініки імені Стражевского нахабно брешуть. Лікарі виправної колонії не бачать нічого поганого в тому, що в одній камері сидять звичайні люди і хворі на туберкульоз.

Норми Конституції України в колонії не діють взагалі. Своїх прав ув’язнені не знають і не здогадуються, що вони є. Правила внутрішнього розпорядку і кримінально-виконавчий кодекс не видається засудженим. У колонії ув’язнений винен відразу і в усьому. Багато ув’язнених мріють про умовно-дострокове звільнення, вони виконують всі накази начальства. Це їх показують і виводять на перевірки, коли приїжджає вище керівництво і перевіряючи. Хотілося написати про інше. Що ж відбувається з людьми, які мають власну гідність, честь і бажання відстоювати свої права – права людини. Проти таких людей застосовуються всілякі законні, але в основному незаконні методи тиску.

Дійсність за колючим дротом така, що співробітники адміністрації приходять і оголошують: кожний протягом декількох хвилин повинен помити один квадратний метр підлоги. В разі відмови, наслідки найплачевніші. Відводять до чергової частини, ставлять на «розтяжку». Ноги якомога ширше, руки за головою, обличчям до стіни. Далі співробітники адміністрації шляхом нанесення ударів ногами і руками, намагаються переконати вас в тому, що ви повинні виконувати те, що вам наказують. Чи скаржаться на подібні знущання – скаржаться, але досить рідко. Бажання скаржитися відбивають в прямому і переносному сенсі.

Лікарі колонії повністю на боці адміністрації. Синці і подряпини списують на виробничі травми. Свідків незаконних дій адміністрації бути не може, так як б’ють в затишному місці без свідків. Далі починається довге сидіння в карцері без права на побачення і продуктові передачі. Деяких в’язнів перевели на дільницю посиленого контролю, а документи – постанову про переведення приносять через місяць.

Улюблена фабула і причина відправки людину в карцер – або не спав вночі, або спав у день. Існує практика позбавлення побачення. Засудженим, згідно закону надається чотири тривалих побачення по три доби протягом року. Ні для кого не секрет, що вирватися із зони до дружини, родичам, дітям – величезне щастя. Але якщо ти чимось не бажаний адміністрації, то включається механізм позбавлення навіть цієї короткої миті щастя.

Побої, карцери, етапні тюремні ув’язнення – ось дорога тих, хто не відмовився від власної людської гідності. Знущання досягли свого піку, але ми думаємо, що в ув’язнених є конституційні права, які ніхто не має право порушувати.

Із записів колишніх засуджених ВБК 119